Мов божевільний письменник, що уявив себе художником, пишу це тобі, Минуле. 

Благаю, викресли мої помилки. Навчи маленьку Жменьку розплутувати клубок зі слів у горлі, плакати не в подушку, говорити все людині у вічі, а не писати свої найпотаємніші думки в щоденниках, які й досі припадають пилюкою на окремій поличці книжкової шафи. Навчи розправляти плечі й крокувати далі, а не збивати кулаки об кахельну підлогу у ванній. 

Сиплю час крізь решето. Нічого не залишається. Чотири стіни порожньої кімнати стискаються з кожним днем усе дужче. Біла фарба для смуг життя, здається, закінчилася вже давно. Тільки морок стелить свої килими безлюдними коридорами життя. 

Птахи щебечуть на вушко таємниці світу. І що з ними робити? Розклеювати рукописи під’їздами чи рвати думки на шматки?

Минуле, прошу, не надсилай цього листа Майбутньому… До нього в мене окремі прохання. Мрії, можливо, випурхнуть із клітки соняхів та перелетять за горизонт волі. Десь там, далеко, ще залишилася біла фарба для смуг життя. А світло в душі стане жовтою плямою. Щасливою…

Поділитися з друзями