І ось знову я йду цією стежкою. Тихо кружляють сніжинки та сумно світять ліхтарі. А на думку приходять спогади…

Колись давно я гуляла цією алеєю з прабабусею. Любила проводити з нею час – завжди було весело та цікаво. Коли ми гуляли влітку, я каталася на велосипеді та роликах, узимку – ліпили сніговита та грали в сніжки. Вона завжди вміла вигадати цікаві ігри, щоб мені було весело. Навіть коли ми просто блукали алеями, прабабуся розповідала повчальні історії, кумедні випадки з життя.

Багато чого змінилося в цьому парку: підросли дерева, засадили клумби, поставили лавки, але все нагадує події, що давно минули. Коли на вулиці йшов дощ і ми залишалися вдома, то також сумно не було. Найрізноманітніші ігри, і настільні, і рухливі, займали весь день. Залишати прабабусю було завжди сумно. Але наступного дня з усмішкою та бадьорим настроєм я бігла до неї в гості.

Коли згадую ті моменти, на душі стає світло й тепло. Прабабусі вже немає, але пам’ять і спогади про неї завжди в моєму серці. І тільки тепер розумію, що треба цінувати кожну хвилину, коли поряд рідні та близькі люди. Ніколи не ображати їх грубим словом, коли немає настрою. Тому що наше життя складається з різних моментів. Але краще, щоб вони були яскравими.

Поділитися з друзями