(за повістю М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Помер Іван… Недовго він блукав по цьому світі. Відправився в далеку путь, знайти кохану свою милу.

Хоч сльози ллються, та нема кому ридать по ньому: грають, весело сміються. Які традиції незвичні… Дружина, кажучи «Люблю!», любила іншого…  Хоч ворожила на дітей, а серцем линула до мольфара.

То що ж уже сльозу пускати, йому нема чого втрачати. Він любу поспішав зустріть, яка не кине, приголубить і обійме, сказавши щиро від душі: «Люблю!». І тільки за вікном трембітала трембіта, звіщаючи про смерть Івана.

Дитина дев’ятнадцята він був у сім’ї, його вважали горем. Братам своїм поміг знайти спочинок десь далеко в горах. Життя його не раз так струсонуло, він бачив смерть, і кров, і горе. Тепер йому лиш залишилося спочити, знайшовши ту єдину і кохану.

Яке життя непередбачуване й неповторне. Водночас…

Поділитися з друзями