Залий окропом мою печаль і постав вистигати на сонці… Не дивися так. Будь ласка. Не дивися. Завтра й так їхатиму туди, куди не хочу, ще й ти тут починаєш каталізувати мою дитинну тривогу. Я ж кажу: ми транзитні герої із віршів Жадана. Побачимося! А ти хоча б тямиш у поезії? Краще мовчи. Я й так знаю, що не про це ми маємо зараз говорити. Але про що? Світ глобально змінити не вийде. Піду заварю тобі таки той чай. Ну, слухай, я там хоча б спробую бути щасливою. Скільки кубиків цукру: один чи два?

Фууух. Я закипаю, як твій зламаний чайник. Може, колись-таки його заміниш? Добре-добре. Не зіскакую з теми. Просто так хоча б було смішніше…. Свою вагонетку сліз я виплакала вчора. Сьогодні не будемо знову про це. Скажи тільки, що я досі маю привід повернутися. Я ж не якийсь хворий вовк з яйцем?

Чаю не буду. Хіба шоколадку: вона заспокоює зіпсовані нерви. Ми не перші діти війни. Таке вже було… Переважує хіба те, що в нас є шанс (мізерний), проте бути останніми дітьми війни…

Обійми міцніше. Пригорни до щоки. Ні, я не знаю, коли ще так близько тебе побачу. Телефони ніхто не скасовував. Але кому ми брешемо, що це нічого не міняє? О’кей. Ти тільки будь на дроті. Я теж обіцяю хоча б якось приживатися за тим кордоном…

Пообіцяй, що краще дому нема й не буде. Обіцяєш? От і добре. Ну ж бо — допивай скоріше чай… Більше ніж болем нас все одно не окропиш.

Поділитися з друзями