Вона йшла вперед. 

Ви не подумайте: це не звичайна вулиця чи пішохідний перехід. Це довга стежина, кінець якої ховався за горизонтом. Упродовж життя вона рухалася не зупиняючись. Але раптом трапилася, можливо, не перша, але дійсно страшна перешкода.

Вона була витонченою, ніжною та жіночною. У зелених очах, у яких інші бачили лишень красу та лагідність, я помічала силу та впертість. За милою усмішкою, яку люди сприймали як буденність, ховалися пролиті сльози та недоспані ночі. Але цього ніхто не знав, а я відчувала.

– «Щоб не плакать, я сміялась…»

– Краще поплач хоча б раз, аніж цитуй українських письменниць.

Вона була розумною, начитаною й ерудованою. Запевняю вас: аж надто кебетливою для шістнадцяти років. Любила Симоненка й загалом рух шістдесятників. Була впевнена, що «поетична мова найприродніша». Наші зустрічі, які стали буденністю, більше нагадували літературні вечори. Ми перечитали понад сотню віршів, вона переказувала мені історію України, а я ділилась останньою вивченою темою з точної науки. 

–  Прогулятися не хочеш?

–  Чекай, я ще не довчила Українську революцію.

– Ну, тоді приходь до мене з книжками. Буду біля тебе математику робити. 

Вона була сильною духом, непоступливою та незламною. Зустрілася віч-на-віч із найстрашнішим у житті каменем спотикання на очах у тисячі людей, і ніхто не побачив її слабкості. Глибоко в душі бушував смерч, але назовні –  спокійний світанок. 

Вона зупинилася. Не приховуватиму, але ця подія залишила глибоку тріщину в душі. Та кінець стежини – за небокраєм, і йти треба. Тому вона пішла! Зупиняю її світлий погляд, що сяє через сльози: 

–  Ти дуже сильна. 

–  «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі!»

Поділитися з друзями