Очі наші весь час бігають, збирають інформацію, чіпляються за όбрази, кольори, форми. Іноді вони зупиняються, щоб побачити щось цікаве чи прекрасне, а іноді ти з усіх сил прагнеш їх відвести. Та, як би не хотів, щось утримує твій погляд. Ось він і зупинився. 

Іде якась дівчина та мало не плаче. Проте лунає рингтон телефону, вона сідає на лавочці поряд, аби щось знайти в сумочці, відповідає на дзвінок, умикає гучність і за кілька секунд відповідає: 

 – Так, так, усе добре. Подумаєш, дрібниці. Звичайно, я не ображаюся на нього. Але це не значить, що не можу йому заперечити чи за себе постояти! –   мало не кричить у слухавку. –  Я не овоч неемоційний!

– «Сором, – констатує дівчина з телефону, – хилитися, долі коритися!»

– Ну, якщо ти почала цитувати Лесю Українку, то,узагалі-то, вона ще казала: «Щоб не плакать, я сміялась». Це й моя життєва позиція. І ти ж чудово знаєш, що потім він мені подарує якийсь букет троянд та дорогу дрібничку, можливо, навіть ту сумочку, що я просила. Синці заживуть, а подарунки залишаться.

 – Це, як я розумію, твоя друга життєва позиція? – спитала співрозмовниця. 

– Саме так, – відповіла перша. – А тепер я слухаю, як пройшла ваша вечеря? 

Спитала буденно й, продовжуючи розмову, посміхаючись, підвелася й попрямувала далі. Та на якусь хвильку здалося, що я побачила тінь смутку чи безнадії на її обличчі. 

На думку спали інші слова Лесі Українки: «Епічні давні герої плакали не соромлячись, проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим…» Тож, можливо, було б краще, якби вона плакала, а не сміялася?

Поділитися з друзями