У бульбашках днів майоріли із вітром поволі сотні душ, що не знали іще до пуття, хто вони й скільки часу пройшло від світання, де земля і як пахне торішня весна. Не секрет ні для кого, що птаство тут долає навчання своє: вакцинуються болем і створюють плетиво щастя, як то часто буває і поміж людей. 

Але випавши з бульбашки раптом, де трималися разом подібні, вони мусять учитись літати. Поміж злості й отруєних слів… Повернутися в себе нелегко. Може, краще нікуди не йти… Та, можливо, і очі-бажання таки вдасться мені віднайти? 

Не один буревій вперто лускав ніжні бульбашки цих дітлахів. І, на жаль, мало хто повернувся з тим же поглядом світлих гаїв. Все частіше доводилось бачить навпіл зламаних виром буття, але досі таки сподіваюсь зупинить світлий погляд життя…

Може, хоч хтось не загине… Може, вистоїть наша «бастилія»… 

Ця душа ще була молодою: білі сльози, вгамований крик. Та повернення заговорило голосніш за спотворений лик! На питання моє, чи не втратила, вона віру в навколишній світ, чи не зникнуть хотіла від страху, я уперше побачила сміх і погляд, який точно знає: «Я у серці маю те, що не вмирає!»

І відтоді довірилась небу, і читала молитву в думці:

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

Та як би не хтілося муру стати на мить огорожею, він не міг суперечити гуру, що вкривав би обличчя рожею.  І серед темряви невидних ночей я відтоді тихенько благала:

О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Я ж тебе так довго шукала !

Поділитися з друзями