Цілуй мене кривенькими рядками, вкладай у розділові жар душі, кусайся комами, зализуй біль крапками, а окликом даруй мені синці. Підкреслюй в повідомленнях на статус. За це тобі корить якийсь папір? Як хочеш – розірви моє останнє й не склеюй, як збагнеш ефекти дій.

Слова гостриш, коли не знаєш правди, що криється й кричить в моїх очах. Екран сліпий… Сліпі й то більше бачать правди і зчитують емоції в словах. А ти мене ударом під коліна примушуєш повзти у день новий, і знову, як по колу, спершу ласки, а потім в нашій дамбі знов прорив.

Закреслюєш описки надто рівно, де ясно бачу, що в душі мело. Твої сніги не тануть, як би сильно химерний стовпчик літо не пекло. Мовчиш, коли я ставлю знак питання, не починаєш мову, речення з «привіт!». Мені здається інколи, що знаєш: для мене листування мовби вірт: як божевільна я чекаю на звертання, переглядаю часто теку зі світлин, голодним поглядом у очі зазираю, та пікселі мовчать про думки хід.

Ти не поділишся секундним хвилюванням, бо не вважаєш, що я справді варта дій. Даруй хоча б у відповідь три крапки, немовби хочеш слову дати бій. У мережі щоденно статус «нещодавно», фантомний смайлик над «збережено» висить. Наш акт розмови геть не має правил, а пунктуацію всяк час долає збій.

Тож, підсумовуючи факти спілкування, ловлю себе на думці: «Я – це нуль». Складай присягу так, не в листуваннях, бо хтозна, чи до мене надійдуть…

Поділитися з друзями