Анна Рубленко

Блискіт софітів сліпить, б’є під дих, змушує міцно заплющити очі й згадати тисячу разів повторений сценарій рухів. І ще раз, і ще… Один на сцені – воїн. Він бореться за життя іншого себе, того, який зачаївся десь глибоко всередині й чекає слушної миті, щоб звільнитися від пут і розправити свої великі білосніжні крила. Його час настане. Ступаю мощеною підлогою старого залу, вдивляючись у сотні безликих облич. Шум у вухах стає нестерпним, декілька разів наповнюю свої легені повітрям, даю собі змогу насолодитися цією метушнею. Вдих… І коли починає лунати ніжна музика – усе зникає: і софіти, і шум, і відчужений натовп. Видих.. Одинокий прожектор у темноті вказує мені шлях, я звільняю крила – і лечу. Крок у повітря, нахил назад, мах рукою, доторкаюся кінчиками пальців до пухнастих хмар, зачіпаю холодну веселку, слабкі розряди пульсують тілом у приємному тремтінні. Поворот, стрибок через білі лінії літаків, сукня огортає мене ніжним шлейфом у кокон із незабутніх емоцій. Останній хід – і я знову повертаюся в реальність. Руки безконтрольно трусяться, моє серце пробиває грудну клітину, обличчя палає червоним, а усмішка світиться яскравіше за всі найякісніші софіти. І можливо, колись мене не будуть так захоплювати речі, що я роблю, можливо, стану більш стриманою, буду дорослою освіченою людиною. Але зараз я це я, та дівчина, яка розкривається на сцені подібно до лебедя, що тільки нещодавно був гидким каченям. Так і в поезії, і в прозі. Я шукаю себе, натикаючись на бар’єри й рифи, але прокладаю власну стежину в безмежному океані творчості.