Єлизавета Пукас

Ландшафти міст наклалися на риси твого лиця. Обличчя ввібрало зрізи будинків і картатість архітектури. Пейзаж приховує порух зіниць, а портрет – церковні шпилі. Вулиці міст блукають хвилями твого волосся, поки написи зі стін татуюються між моїх ...

На щастя, в кіл є інтенція до розривань,

нових початків і дереворитів:

Вони пензлюють на межі нових знань:

Увіковічені гравюри на граніті.

Роздерти коло трояндових метаморфоз,

Аби більше не кололи,

а лиш красою гріли,

Звучить, ...

Якби можна було з обра́з створити о́брази й вишити ними полотно буденних картин! Але ж поки ні. Наразі чуттєвість сягнула двохсотого рівня напруги та розчинилася в сенсах, як цукор у чаї. Обра́зи випарувалися. О́бразам судилося настоятися.
Дозвіл ...

Ножиці срібні й покоцані
ріжуть між нами зв’язки.
Між рядків інтонації тоншають:
нівелюють безпеки паски.
Ніби не були сторонніми,
любимо ті ж пісні,
хіба що насправді модними
не стали мої рубці...
Вкриті світанковим холодом,
багаттям ...

стань зустрічами без умов,

мій вокзальний шепіт розмов,

тиха мозаїка твого лиця,

трансформації якого немає кінця,

торкає мелодикою зіниць,

зриваючи з мене віями птиць,

майструє душевні пориви сонета,

тільки, будь ласка, не ...

Нервові сузір‘я на моїх щоках
ніжністю й болем намішані.
Бо ти оселився в чужих рядках,
яким не судилося стати віршами.
Вітер шепоче твоє ім‘я,
підсвічує суть-аксіому:
закохатися в привида – не біда.
Біда — то дійти в тій любові зламу, ...

Залізниця вальсує з сумлінням,
У віях ховаючи дещиці снів.
От би на мить стати вітром
Й пуститися обрієм з ним.
Але пустка холодної ночі
Вириває з корінням думки.
Не показуйся більше на очі,
І прошу: більше душ не ятри.
Уже вдосталь було ...

Лоно живота пропікає солоною карамеллю й дощами. Переживаю. І проживаю. Гірчить мені поліська краса. Гірчить, але не відвертає. Надщерблений зиґзаґ матінки Долі: перечіпляюсь об нього пальчиками. Таки нервую. Сильно нервую.
Оксамитове небо нічийної ...

Мандрую периферіями світанків, 

у корінцях забутих віршоформ. 

Знаходжу думку на алеях зранку, 

Відроджуюся з попелу розмов.

Під монотонний шепіт гаю 

Вимолюю в зірок одне:

Нехай у всіх нас буде завтра, 

Гарантія на новий день,  ...

У пам’яті дат є одна важлива гіпотеза:
Ти ніби наносиш на карту світу
Потребу зафіксуватися на хронометражі:
От ніби ти була тут завжди,
Ніби саме в цю мить, такого-то дня,
Ти стояла на варшавському автовокзалі
І не знала, якими шляхам сягнула ...

Коли до неба тягнуться долоні,
Що розтинають груди полум’ям вогню,
Тоді зірок танок безмовний
Сягає тонкощів думок:

«Той Вавилон зруйновано. А ти відроджуєш його в мені.

Там всі сади говорять між собою
Словами, зрозумілими душі.
Ти ...

Ось і все, тату: моя душа дісталася роздоріжжя. Мені тяжко вертати до твоєї… до нашої хати. Я відверто блудила такими шляхами, що одному Господу Богу відомо, як я, розпластана манівцями, закидана зловорожими словами, пробиралася з-під надр крові й ...

Сонце,
Віриш: усі зорі до нас схилились,
Склалися в долю візерунки забуті давно.
У нас під очима
Ховаються сльози,
Що втекли, аби окропити всесвітню журбу.
Не дивися на те, що далеко від дому.
Не дивися на шрами, залишені Богом.

Він добре ...

Ти мене так лякаєш самотністю ніби не знаєш
Ще хвилина і я погоджусь
Стану мізантропкою
Втечу у вежу
Відпущу свою косу й чекатиму принца
Я стану принцесою у вежі
Добре, аби поруч була Ейфелева
Французькі гарнізони змінить Шампань
Я ...